Запрошуємо побратимів та небайдужих громадян вшанувати пам’ять загиблого Героя України Сергія Табали – о 12 годині 6 листопада на Алеї Почесних громадян Центрального кладовища.
Життя Сергія Табали є символом молодого українського покоління, яке народилося в незалежній країні, не носило на собі тавра «молодшого брата» і знало правдиву історію Батьківщини. Тому слова, які колись він промовив: «Якщо не ми, то хто? Якщо не зараз, то коли? Я готовий загинути за мою Україну і жалкую лише про те, що можу зробити це тільки один раз», звучать як гасло найвищого вияву мужності, героїзму й жертовності юних патріотів, які душе швидко подорослішали, пройшовши через горнило революції і війни.
Сергій народився і виріс на Сумщині, спочатку з батьками жив у Лебедині, а згодом у Сумах. Змалку цікавився історією рідного краю, родини, пишався, що пращури були хоробрими воїнами – козаками. І позивний «Сєвєр» він, мабуть, обрав через назву гордого войовничого древньоруського племені сіверян, яке проживало колись на теренах нинішньої Сумщини.
Нелегким було дитинство Сергія. Його батько загинув молодим, а мама вимушено поїхала на заробітки за кордон. Виховувала малого бабуся Людмила Анатоліївна: привчала до порядності, чесності й справедливості. І характер у хлопця був, як у предків-козаків – запальний і твердий, тому ровесники визнавали його за лідера.
Узагалі хлопець умів дивувати. Всі думали, що він стане істориком чи географом, а пішов навчатися до Сумського хіміко-технологічного центру професійно-технічної освіти на кухара-кондитера. І швидко навчився готувати смачні страви: котлети, голубці, завиваники і навіть фаршировану щуку.
У шістнадцять років Сергій, несподівано для друзів, повністю перейшов на українську, досконало її опанував і відтоді тільки нею спілкувався. «Я і мої діти розмовлятимуть тільки рідною мовою» записав він у щоденнику, який вів зі шкільних років.
Із початком Революції гідності хлопець одним із перших прийшов на Майдан. 29 листопада 2013 року Сергій вступив до громадського руху «Правий сектор», а згодом став командиром одного із загонів. У січні 2014 року брав участь у зіткненнях із «Беркутом» на вулиці Грушевського, 18 лютого – у зіткненнях із міліцією на Інститутській, а в ніч з 18 на 19 лютого його загін захищав барикади на Хрещатику.
Після Майдану Табала не вагався, що робити далі: на схід, на передову! Після підготовки у тренувальній базі, добровольцем воював у 5-му окремому батальйоні ДУК «Правий сектор». У липні-серпні боронив Міжнародний аеропорт «Донецьк», брав участь у всіх боях, перебуваючи в самому пеклі.
28 серпня, під час чергового штурму наших позицій, був поранений осколками гранати у груди і руки. Але відмовився залишити побратимів. Тільки за наказом командира відбув на лікування, побував у рідному місті. Саме тоді Сергій розповів журналістам програми «Хоробрі серця» на каналі «1+1» подробиці одного бою. Ледь підлікувався — знову на Схід, до побратимів на оборону аеропорту.
Останній його бій, 6 листопада 2014 року, був особливо жорстоким. За словами командира групи Олександра Вандоляка (позивний «Хміль»), ворожий снаряд 100-мм протитанкової гармати МТ-12 «Рапіра» пробив диспетчерську вежу, з якої вів вогонь Сергій з товаришами. Усі троє загинули. Сергій не дожив до 19-річчя рівно 40 днів. Утім, життєпис Героя не закінчився – він триває у вдячній пам’яті земляків. Сергій Табала – наймолодший «Почесний громадянин» Сум, одна з вулиць міста має його ім’я, про палкий патріотизм кіборга розповідають Меморіальні дошки на будинку, де він жив, і на школі, в якій навчався. А в родині Сергія як найцінніший скарб свято бережуть його нагороди – орден «Золота Зірка» Героя України, орден «Народний Герой України» і нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту» – всі посмертно.