Третій четвер травня — день, коли українці у всьому світі вдягають вишиванку. Для сторонніх це просто красива традиція. А для нас — це більше, ніж одяг. Це — наша історія. Це — наша зброя. Це — непохитна віра в Перемогу і гучна заява про те, ким ми є.

На жаль, сьогодні колір вишиванок нашої громади чорно-білий… День жалоби за сум’янами, які загинули внаслідок ворожих атак, затьмарив яскраві кольори, але ще більше згуртував нас у боротьбі. Сьогодні без гучних промов ми у скорботі разом із рідними загиблих. Ми вдягнули своє. І до цього символічного жесту з кожним роком долучається все більше людей у світі. Бо це не про моду. Це про гідність. Це про силу і єдність.

З початком війни росії проти України вишиванка перетворилася на справжній щит. Вона — символ спротиву, сили, ідентичності. На фронті, в укриттях, за кордоном — українці тримаються за неї, як за щось живе. Те, що нагадує: «Я — українець/українка. Я — не скорюся».

Вишиванка — наш голос у світі. Сьогодні у вишиванках виходять на акції підтримки України у багатьох куточках світу. Вишиванка стала культурним фронтом. Вона говорить без слів: українська культура жива, поки ми є її носіями. Вдягнути вишиванку — це як сказати:

«Я пишаюся бути українцем.»

«Я стою в строю Сил Оборони і захищаю Україну.»

«Я пам’ятаю, за що борються наші захисники, і допомагаю їм.»

«Я вірю в Перемогу і роблю свій внесок у її наближення.»

Ми просто вдягаємо своє — і тримаємо стрій.